Раніше я думав, що єдиною причиною наявності великої кількості неякісних речей є ринкова необхідність постійно збільшувати обсяги виробництва і споживання. Тобто світ потребує великої кількості одноразового лайна тому, що його швидке виробництво і швидка утилізація здатні прогодувати більшу кількість людей, ніж повільне виробництво і довготривала експлуатація речей якісних і красивих. Витіснення якісного і красивого з повсякденного ужитку, в свою чергу, виховує низький рівень споживацьких запитів і коло замикається.

Вчора я зрозумів, що існують інші пояснення цьому явищу. Сучасна людина практично не має шансів створити щось таке, що матиме цінність після її смерті. Потреба в таких речах, будівлях чи суспільних феноменах якщо і не повністю відсутня, то  постійно зменшується. Складається враження, що переважній більшості людей немає ніякого діла до того, в якому світі вона житиме, скажімо, за 10 років. Тим більше — в якому житимуть нащадки через 100. А якщо і є діло, то зв’язок між діяльністю тут-і-зараз та наслідками там-і-тоді не усвідомлюється.

Мірча Еліаде в книзі «Міт про вічне повернення» пише про різницю у світогляді між язичником і сучасником, яка полягає у сприйнятті часу.

«Цікавість до незворотності та новітності історії — недавнє відкриття в житті людства. Навпаки, архаїчне людство щосили захищалось від усього, що є в історії нового і незворотнього.
...
Первісна людина, надаючи часові циклічного характеру, анулює його незворотність. В кінцевому рахунку в усіх обрядах і позиціях ми розпізнаємо прагення знецінити час.
...
Віра в коловорот часу, у вічне повернення, в періодичне зникнення світу і людства, за яким наступає поява нового світу і нового, відродженого людства — всі ці вірування свідчать, в першу чергу, про бажання час від часу оновлювати минуле, історію і про віру в таку можливість.

[З часом міфологічний світогляд замінюється релігійним, а той, в свою чергу поступається науково-атеїстичному.]

Періодичне освячення космічного часу стає в такому випадку марним і беззмістовними. Неможливо надалі досягати богів через космічні ритми. Втрачається релігійне значення повторення зразкових актів. А повторення, позбавлене релігійного змісту, з необхідністю веде до песимістичного погляду на існування. Якщо циклічний час більше не доносить первісних подій, якщо він не виказує таємної присутності богів, якщо він десакралізований, він починає завдавати жаху, оскільки постає у вигляді кола, що вічно обертається круг себе і повторюється нескінченно».

Я згадав, що писав про це Мілан Кундера в «Нестерпній легкості буття»:

«Міт вічного повернення per negationem [В запереченні (лат.)] говорить, що життя, яке зникає раз і назавжди, яке не повторюється, подібне до тіні, воно не має ваги, воно мертве наперед і яким би воно не було страшним, чарівним чи величним, цей жах, високість чи краса анічогісінько не значать.
...
Отже, можна сказати: ідея вічного повернення означає певну перспективу, за якої речі постають в іншій, невідомій нам якості; постають без полегшуючої обставини своєї швидкоплинності. Ця полегшуюча обставина і заважає нам винести будь-який присуд. Як можна судити те, що піде в небуття? Зорі загибелі осяюють чарами ностальгії все навколо; навіть гільйотину.
...
Якби кожна мить нашого життя нескінченно повторювалась, ми були б прикутими до вічності, як Ісус Христос до хреста. Уявити таке страшно. У світі вічного повернення кожен вчинок обтяжений нестерпною відповідальністю. Це причина, через яку Ніцше називав ідею вічного повернення найтяжчим тягарем (das schwerste Gewicht).

А як вічне повернення є найтяжчим тягарем, то на його тлі наші життя можуть постати перед нами у всій своїй чарівній легкості».

Крутиться в голові якась думка, але не можу сформулювати. Чекаю інсайту.

Читаю книгу Олександра Сосланда «Фундаментальна структура психотерапевтичного методу» — пречудовий текст! Крім іншого, вичитав там хоч і не про психотерапію, але дуже цікаву думку:

«В контексті суспільного життя попит на харизматичну особистість завжди або майже завжди сформований кризовою ситуацією. Якщо немає кризи, то, природно, немає і потреби в лідері, здатному в завзятій боротьбі долати труднощі й гуртувати на цю справу своїх вірних».

Справді, нинішня суспільно-політична і економічна криза є додатковим фактором виникнення суспільного запиту на харизматичну особистість. Безпомилково розуміючи такі настрої електорату (доволі стабільні в цьому питанні впродовж новітньої історії України), політичні гравці продовжуватимуть робити ставку на яскравий образ лідера, а не на розумну ідею.

Майбутні президентські вибори виграє не той кандидат, який запропонує найкращу програму порятунку України, а той, що зможе як особистість сподобатись найбільшій кількості виборців.

Харизматичний тип владарювання в суспільстві, згідно з Максом Вебером, базується на сліпій вірі в надзвичайні можливості лідера, на безумовній відданості його волі. Саме такий тип суспільного владарювання є питомим для тоталітарних держав. Як тепер бачимо — для деяких посттоталітарних також.

Чи можливим є в таких умовах прихід до влади людей, що підкоряються не особистості, а принципу рівності перед законом, який забезпечує порядок в суспільстві і розвиток держави?

.

Одна з причин поширення наркоманії полягає в тому, що люди перестали поважати своє тіло.

З тих пір, як стало можливим повертати людей з того світу, не залишилось місця священному трепету перед чудом — людським тілом. Фармацевтичні компанії рекламують засоби легкого подолання будь-якої хвороби, людина вже не має страху перед можливістю чим-небудь заразитись, захворіти і вмерти. Зник страх смерті! Саме через відсутність цього страху стає можливим експериментування з наркотиками, при тому, що експериментатори, як правило, добре усвідомлюють потенційну небезпеку.

Саме тому соціальна реклама і будь-які інші технології залякування не працюють. Людям не страшно! Не вдається повернути людям страх, а коли навіть вдається його навіяти, це все одно не працює — тому що дорогою страху не може прийти любов. Любов до себе, до свого тіла. Любов до життя.

Отже, починати треба з любові. Потрібно повернути цю любов і тоді повернеться страх. Саме так — любов до життя і страх смерті існують в нерозривній єдності, коли зникає одне, зникає інше.

Наркоманія виникає тоді, коли зникає зникає любов до життя і, відповідно, зникає страх смерті. Це відповідь на питання що таке наркоманія — це страх життя і любов до смерті.

P.S. Сьогодні закінчив курсову роботу на тему «Спортивний туризм в системі профілактики наркозалежності серед молоді», а вчора залив собі перший сезон «House M.D.», ну просто подивитись, з чого так народ преться...

Вчора представники Конгресу Українських Націоналістів та інших організацій пошкодили пам’ятник Григорію Петровському, що стоїть у Києві на Європейській площі.

Перша реакція — молодці, так йому, гаду, і треба!

Згодом подумав, що все воно ( багато слів про те, як саме воно все )

Я ніколи не піду в ТЦ «Більшовик», навіть якщо там на шару роздаватимуть все що у них є. Не тому, що там погані товари чи сервіс, а тому що вони мали нахабство назвати свою торгову точку словом, яке викликає у мене внутрішній протест. Хтось уже говорив мені, що це дурість і обмеження вибору, а відтак — обмеження свободи. Нехай. Я називаю це послідовністю у сповідуванні своїх цінностей. Моя свобода в тому, щоби вибирати, і я вибираю послати більшовиків під три чорти.

П.С. Хороше радіо — 101,5 FM, якби тільки не завзята реклама самі зрозумійте чого. А так — чудовий фон, мені під нього гарно працюється. Тільки прикручувати гучність під час реклами трішки задовбує.

Професійний психотерапевт і яскрава особистість _esina попросила своїх друзів розказати, як їхні сім’ї пережили сталінський режим, зокрема Голодомор. Розгорнулась дискусія. Читайте, приєднуйтесь.

Дівчина Лі Ма (Ma, Li) була красивою молодою балериною, що подавала великі надії, коли вона втратила руку в автокатастрофі в 1996 році. Їй було всього 19 років. Її красень-бойфренд кинув її. Вона вчинила спробу самогубства, але батьки врятували її. ( Що було далі )

Changing Lanes — хороше кіно. Мені сподобалось. Можливо тому, що нехитра мораль прийшлась дуже в тему.

Недавно так вийшло, що я ледь не відніс на кафедру фальшивий звіт про практику. Не те, щоби зовсім фальшивий, але брехні там було більше ніж правди. Це скоріше був звіт про намір, фантазія на тему. Я знаю, що його би ніхто не читав, а якби й читав, то не перевіряв би правдивість вказаних даних. Я розумію, що його просто потрібно було принести і отримати відповідний запис у заліковку. Він лежав надрукований, покладений у новеньку теку червоного кольору. Взяти і віднести! Це ж просто маленька сходинка до великої мети, тож яка різниця, якщо там буде не все чесно!

Та невже. Щось мене зупинило. Не пішов і не відніс. В той день у мене ще був екзамен з патопсихології. В останній момент, перед виходом з дому, виклав червону теку з сумки. Просто тому, що це неправильно.

Отже, кіно. Семюель Джексон достовірний і різноплановий. Бен Афлєк в’ялий і монотонний. Сюжет дозволяє плавно зануритись у себе, затамувавши подих роздивитись що там приховано під поверхнею і так само плавно винирнути назовні, прихвативши з собою відчуття м’ятної свіжості вічних істин.

Відчуваю себе каменем, що його кинули у воду, але він не опустився на дно, а повернувся на берег і дивиться, як кругами розходяться збурені їм хвилі...

«
— То чому ж ви хочете бути юристом?
— Я вірю в закон. Я вірю в порядок і справедливість. Я вірю, що люди, за своєю природою, є хорошими. Я вірю, що сили які рухають світ зіштовхують нас у конфліктах, і що якби не закон, якби не цей буфер між людьми, то ми жили б тоді у світі кровної помсти, у світі жорстокості й хаосу. Закон убезпечує нашу цивілізованість.
— Пробачте...
— Що тут смішного?
— Ось чому... Так, саме через це я беру вас на роботу. Бо я хочу почути, що ви скажете про закон, коли відпрацюєте тут років п’ять, чи три, чи місяць, тиждень, день, годину.
• • •
А потім, в понеділок, я повернусь сюди і візьмусь до роботи. А потім... якимось дивним чином весь цей неймовірний день просто стає спогадом. Це наче ти приходиш на пляж. Підходиш до води. Вона трохи прохолодна. Ти не певен, що хочеш туди заходити. Поруч із тобою стоїть красива дівчина. Вона теж не хоче у воду. Вона бачить тебе, і ти розумієш, що якби ти лише спитав у неї ім’я, то просто пішов би з нею. Забув би і своє життя і з ким прийшов сюди, і пішов би з пляжу з цією дівчиною. І потім ти пам’ятаєш. Не щодня, щотижня... вона повертається до тебе. Це спогад про інше життя, яке б у тебе могло бути. Сьогодні — це та дівчина.
»

Соціальну рекламу важко зробити ефективною. Це справжній виклик дизайнерам. Замість впарювати глядачеві якийсь товар потрібно мотивувати його до зміни способу життя — заради його ж здоров’я. А це не просто! Саме тому у нас стільки поганої соціальної реклами. Але прослідковується цікава тенденція. Якщо соціальний проект спонсорує приватна компанія, то реклама виходить досить непоганою.



Є декілька правил, дотримуючись яких можна вплинути на свідомість. Реклама (в тому числі соціальна) повинна:

• привертати увагу;
• викликати сильні почуття;
• мати сильний візуальний образ;
• нести чітке і сильне повідомлення;
• закликати до дії.

Поєднати це все важко, але цього потрібно прагнути. Бо якщо реклама є помітною, емоційною, яскравою, змістовною і провокативною, тоді — чіпляє, торкає і пре.

Буду вивішувати тут соціальну рекламу яка мені подобається.

Ось ця, наприклад.
( Для мотоциклістів )

А за розмови по телефону за кермом тепер будуть штрафувати на суму від 425 до 510 гривень. Теж метод впливу. Сильне таке повідомлення, та й емоційна складова, знову таки ;)

Порівняльна таблиця старих і нових штрафів є тут.
.

Питання: «Яке добро я можу зробити для своєї дитини?»
Відповідь: «Люби свою дружину».

Якщо батьки кохають один одного – їм нема чого хвилюватись про дітей: з ними все буде гаразд.

Любов батьків прямує до дітей і не повертається назад. Вона йде далі — дітям їх дітей.


© Томас Бунгардт  via  Поліна Гавєрдовская.

Класний пост на історичну тему із відповіддю на питання

«...каким образом новоордынское государство стало претендовать на носителя культурных идей славянских народов, к которой имеет мало отношения, по сути, и каким образом провинции Киевской Руси обнаглели настолько, что стали отрицать само существование центра как исторически, так и культурно?»

© jaga_lux 
via maryxmas 

— Большинство граждан, рассуждая о российско-грузинской войне, сегодня ведет себя как при запуске на полную мощность излучения башен в «Обитаемом острове», и только кучка «выродков» отчаянно пытается сопротивляться официальной лжи… Казалось бы, российская власть приучила общество к тому, что лжет во все критические моменты. Так почему сегодня срабатывает пропаганда — неужели после Чечни, Беслана, «Курска», «Норд-Оста» не выработался иммунитет?

— Человек так устроен, что в первую очередь слышит именно и только то, что ему хочется слышать. Это касается и слушателя «Эха Москвы», и постоянного зрителя Первого канала. СМИ не создают мировоззрения, СМИ поддерживают мировоззрение, уже сложившееся. А мировоззрение наше (массовое мировоззрение, я имею в виду) остается тоталитарным. «Нас должны бояться». «Мы самые лучшие». «Хозяин всегда прав, он — орел». «Мы их вздуем на раз». «А чего они!?» На этот нехитрый набор представлений официальная пропаганда ложится, как масло на блин, — легко и нежно: и вот уже готов семидесятипроцентный «одобрямс». А чтобы отсеять ложь, чтобы разобраться в происходящем, надо иметь совсем другой менталитет, надо уметь искать, находить и анализировать информацию, надо быть «выродком».

Інтерв’ю з Б. Н. Стругацьким.

За посилання дякую maryxmas 

Вчора і сьогодні слухаю My Radio, канал «Lounge» — це прекрасно.

Колеги! Друзі!

Всім відомо, що сьогодні люди все менше читають книжки і надають перевагу Інтернету та телевізору. Але ж книжка – це щось особливе і ні Інтернет, ні телевізор не зможе замінити її! Команда PRP за сприяння «Форуму Книговидавців» напередодні Дня Знань влаштовує Флешмоб, аби привернути увагу людей до проблеми «не читання»!

Усіх соціально-відповідальних людей запрошуємо підтримати ідею «Книжка нас об'єднує». Будемо дуже раді бачити колег з PRP, а також їх знайомих.

З певних причин ми не анонсуємо цю подію для медіа, але якщо ви також зможете долучити до акції своїх друзів-журналістів, то ця подія зможе викликати ще більший резонанс.

Ідея:

Приходимо на Майдан 31.08.2008 з книгою о 18.00. Сідаємо на роздільну смугу навпроти Главпоштамту (Майдан буде перекрито) і всі читаємо книжки, утворюючи довгий ланцюг. Обов'язкова умова – мати елемент зеленого (одяг, аксесуари тощо). Подібною акцією ми також плануємо встановити рекорд по кількості одночасно читаючих людей в одному місці.

Отже:

Дата проведення флешмобу – 31.08.2008

Час – 18:00 – 18.30

Місце - Майдан (адже усі найважливіші події країни відбуваються саме там:)

Via maryxmas, оригінал тут.

Останні три дні намагався відправити грошовий переказ на іноземний банківський рахунок. Нарешті сьогодні мені це вдалось.

Єдиним банком, співробітниця якого запевнила мене, що вони можуть переказати гроші в Америку не відкриваючи рахунок тут, виявився ПриватБанк. Але для відправки грошей вона у мене попросила номер IBAN, якого я не знав. Вже вдома я дізнався, що це система нумерації рахунків, яка використовується банками Європейського Союзу. Тобто рахунок в американському банку його не має, тому що США тупо не входять до ЄС.

Сьогодні я думав тій дівчині це пояснити. Але я невчасно прийшов. Вона була на обідній перерві. За її компом сиділа інша дівчина, вона чатилась по асьці і запевнила мене, що потрібна мені людина ось-ось з’явиться. За 15 хвилин я вирішив, що стомився чекати. В принципі, рахунок в банку мені не завадить — подумав я, і пішов в інший банк. Найближчим виявився ОТР Банк. Там мені пояснили, що відкриття рахунку коштує 80 гривень, а переказ потрібної мені суми — ще 160... І вам всього доброго.

Після непривітного офісу Приватбанку і жа(ді)бного ОТР, атмосфера в приміщенні ЮніКредит Банку одразу викликала повагу до дизайнерів та ідеологів компанії :)

А потім я безкоштовно відкрив рахунок у гривнях з іменною дебетною карткою, безкоштовно відкрив валютний рахунок, відправив гроші на рахунок в американському банку, заплативши за все лише 100 гривень. Всі дії зайняли хвилин 15 — рівно стільки я чекав невідомо що у Приватбанку.

Вийшовши подумав: класна штука — конкуренція! Зажрались ці монстри, ім’я мають, а турботи про клієнта — нуль. А от молоді й маленьки мають пробиватись за рахунок кращого сервісу. Зараз зайшов на сайт ЮніКредіт Банку і дуже здивувася — вони не молоді й не маленькі (просто я раніше про цей банк не чув), а типу ніфігова така корпорація, мають 100 років історії та офіси по всьому світу. А відношення до клієнта — мабуть це генетичне, коріння цієї фінансової групи десь в Італії.

UPD:
Замість обіцяних трьох банківських днів гроші на заморський рахунок йшли трохи менше одного дня, тобто вчора увечорі вони вже були там!
.

Насолоджуюсь книжкою, придбаною на ярмарку. Наявність в ній деяких авторів мені особисто не зрозуміла, але загалом — дуже здорово.



Сьогодні читав есе Юрка Покальчука, називається «Як тебе не любити...». Пригадалось:
— Шановний! Читайте, будь ласка, про себе!
— Хіба я проти? Але про мене там нічого не написано...

Отже, читаю вголос:

<...>

Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі.

Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі...

Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній.



<...>


Читати есе повністю. Купити книгу.

.